Як Україна має говорити зі Заходом

Лінія спротиву Росії набуває все реальніших обрисів. Але Київ має оборонятись і сам.

Якщо взяти Мюнхенську конференцію з безпеки, то я не можу сказати, що вона мене розчарувала. З одного боку, це був традиційний для Заходу тренд: давайте дружити, деескалюватись, не бачити тих речей, які є очевидними, продовжувати будувати Північний потік-2 тощо. Та з іншого боку, президента Порошенка запитали: яким чином нам треба спільно протидіяти путінській агресії і якою може бути роль України у цій спільній реакції? І якщо таке запитує кандидат на посаду президента Єврокомісії від Європейської народної партії Манфред Вебер – тобто від об’єднання всіх правоцентристських партій у Європарламенті, куди входять багато керівників урядів – то це значить, що ситуація у їхніх головах починає змінюватись. Говорити про довершеність цієї антипутінської коаліції ще не доводиться. Та процес пішов – і мене це тішить.

Захід традиційно неповороткий у прийнятті рішень. Але коли вони вже з’являються, маховик набирає швидкість і зупинити його стає практично неможливо. І я думаю, що в підсумку Путін потрапить під каток. І цей каток може зробити з Росії мокре місце.

Що ж ми можемо відповісти на запитання про спільний спротив російської агресії? Наразі в багатьох західних головах Україна досі не є східним флангом НАТО. Ми така собі сіра зона, десь між НАТО і Росією, за яку борються і намагаються вчепитись. І щоб із сірої зони перетворитись на білу, нам потрібно стати цікавими для НАТО.

А в моєму розумінні – корисними. Тобто сказати НАТО: «А не треба розміщувати ваші ракети середньої чи малої дальності на території України – ми там розмістимо свої». Для цього необхідно прийняти політичне рішення.

Через грубе порушення з боку РФ Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності через кілька місяців припиняє свою дію. Україна була вільна від його зобов’язань ще з першого дня російської агресії. Думаю, нашим інженерам вистачить кількох років, аби відновити свою роботу: за цей час ми не лише не втратили, а й тримаємо на належному рівні свій потенціал.

Також не думаю, що це питання надто великих грошей, бо йдеться насамперед про національну безпеку. І якщо ми матимемо ці елементи стримування, то станемо цікавими для НАТО. Будемо не лише тими, хто просить, а й такими, хто щось приносить. Таку країну запросять до Альянсу.

Які можуть бути заперечення з боку Заходу? Стаття 51 Статуту ООН чітко говорить, що кожна країна має право на самооборону. Нас уже вмовляли в 2014 році не провокувати агресію. Що маємо у підсумку? Втрачений Крим і війну на Сході. Тож бувають моменти, коли ми маємо подякувати партнерам за поради, але зробити по-своєму. Нам про градус напруги треба думати, чи про можливість себе захистити? Відповідь однозначна: ми повинні дбати про власну безпеку.

На превеликий жаль, історія не знає умовного способу. У 1994 році ставити питання руба про ПДЧ було б наївно: Захід не був готовий надати його навіть Польщі, Чехії та Балканським країнам. Це був лише початок процесу, і політично в цій об’єднаній Європі вони нас не бачили.

Та зараз ми повинні чітко і ясно ставити питання руба. І ми могли зробити це ще 20 лютого 2014 року. Бо якщо є загроза нашому суверенітету, то ми повинні відразу ж почати робити все, щоб його відстояти.

Джерело

Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

попередня статтяСерйозний удар по Порошенко
наступна статтяНовая раса идеальных людей
Загрузка...