Вірьовка в домі повішеника

Ти дебіл, каже він міністрові економіки. А ти не дебіл – ти покидьок, каже він міністрові культури.

У відповідь обидва міністри присоромлено мовчать, із чого випливає чергове підтвердження їхньої в цій країні суто декоративної, потішної функції. Вони в ній міністри по приколу. Дебіл і покидьок? Чому б і ні. Він може так про них висловлюватися, бо його функція, на відміну від їхньої, якраз не декоративна: він у цій країні олігарх.

Перший з міністрів – той, що економіки – згодом відписується на фейсбуці. Але робить це якось покірно і принижено. Так, я дебіл, визнає він, а далі уточнює, що це жарт. І ми розуміємо, що жартує тут не він, а той-таки олігарх.

Але щоб уникнути надмірного спрощення, перейдімо від простого переказу до конкретних цитат.

«Я вважаю, що після такої заяви міністр економіки повинен негайно написати заяву про відставку, тому що це каже про його рівень як міністра», – починає олігарх, і поки що все в межах сякої-такої пристойності. Якщо залишити за дужками сам прецедент із квартальними та вірьовкою, то фраза олігарха про негайну демісію міністра поки що нічого надзвичайно скандального в собі не несе. Всі ми, як кажуть, люди, тож і постійне бажання відставки ближнього нікому з нас не чуже.

Справжній жар починається з наступної фрази: «Іншого слова як “дебіл” для нього просто не знайдеш.» Ось воно! Дебіл! Хоч поки що не все однозначно: олігарх ще в пошуках «іншого слова», можливо, м’якшого і коректнішого. Можливо, таки не дебіл? Підкажіть йому хто-небудь якесь інше слово, агов!

Проте й тут усі мовчать, і олігарх пускається берега, заодно руйнуючи останню надію на неоднозначність: «Дуже сумно, що міністр економіки в Україні – дебіл. На інвестиційний клімат впливає номер у розважальній передачі, сатира і гумор? Тоді я вважаю, що у нас інвестклімату взагалі немає! І значить Україні не потрібно давати нічого ні МВФ, ні іншим».

Останнє речення нечітке і незграбне: з нього не зрозуміло, хто кому мав би давати чи не давати. Зате перше – гранично струнке і, я сказав би, стилістично довершене. До тієї міри, що хочеться цитувати знову і знову: «Міністр економіки – дебіл».

Деякі підстави для такої відвертості в олігарха, погодьмося, є. Пригадуєте, як пару тижнів тому згаданий міністр розписувався у тому ж таки, здається, ФБ в абсолютній нелюбові до книжок та читання? Мовляв, і сам нічого не читаю, й вам не раджу, бо книжки нічому не вчать і краще, наприклад, на яхті покататися. Тепер олігарх мимоволі пояснив нам, звідки в міністра такі оригінальні думки: він у нас, виявляється, дебіл.

З’ясувавши стан міністра економіки, перейдімо до його колеґи, тобто теж міністра, але такого, що відає суміжною цариною – культурою. Під роздачу той потрапив через власне нахабство перепросити одну з потерпілих за згадуваних вище безкомпромісних гумористів-сатириків, тобто за квартальних і прив’язану до них вірьовку. От саме цих перепросин олігарх міністрові й не пробачає – за всієї парадоксальності такої комбінації. Зрештою, чому парадоксальності? Хіба теперішні лідери країни, пробиваючись до влади правдами, а значно більше неправдами, не писали на мільйонах біґ-бордів «Ні обіцянок, ні пробачень»? Із першими в них чомусь не склалось: обіцянками, причому фантастично нездійсненними, вони сипали навіть щедріше за попередників. Зате пробачень ми від них і справді не чуємо. Тут вони слово тримають.

І раптом міністр культури! Він попросив пробачення! Як це пробачити йому?

Тож олігарх і не хоче йому пробачати. Проте починає нібито з позитиву. «А міністр культури Бородянський, – каже олігарх, – я точно знаю, що він не дебіл.» На цьому місці нам би такій хорошій новині тільки поаплодувати. Міністр культури в нас, виявляється, не дебіл! Чого ще нам тій нашій культурі бажати? Не дебіл – і слава Богу, раз олігархові про це відомо точно.

Але олігарх на цьому місці не зупиняється і кожним наступним словом б’є навідліг: «Він вибачився перед Гонтаревою. Так от: нехай краще вибачиться перед усіма потерпілими від Гонтаревої. Крім Коломойського. Тому що коли він вибачається за когось перед Гонтаревою, це означає, що він не дебіл, а покидьок».

Зазначу принагідно, що слово «покидьок» в оригіналі звучить як «подонок», що відчутно підсилює його, сказати б, семантичне ядро. Воно, це ядро, доволі собі важке і тягне коли не на саме дно, то хоча б на дуель чи принаймні на судовий позов. І якщо у випадку з «дебілом» маємо констатацію факту радше медичного, то «подонок» є поняттям суто суб’єктивним, оцінковим і таким, яке вражає не що-небудь, а саму що не є, як у них це називають, «моральну та професійну репутацію». Тобто само чиновниче серце.

Отримавши кожен своє, бідні міністри, втім, залишаються на посадах і різких рухів не роблять. Ні судів, ні відставок, ні, прости Господи, дуелей. Постскандальна атмосфера поволі влягається, хористки потиху ділять гроші та славу з гумористами, і в домі повішеника на мить запановує недобра тиша.

Джерело

Загрузка...