В України наразі потворне обличчя, є проміні сподівань, але вони поодинокі

Сьогодні їхав Інтерсіті+ з Дніпра до Києва. А ви, коли дивитеся у вікно потяга, не помічаєте, що вся країна збудована з гімна і палок?

При чому нас ніхто не змушує будувати погані будинки. Прокладати погані дороги. Не оздоблювати своє довіклля. Ми самі це робимо на абияк. В Запоріжжі здивувала кільксть автівок Lada, наприклад. Або напис на трамваї “С днем победы! Мотор Сич”.

Ми, може не помічаємо, в яких умовах живемо, але я писав про це неодноразово, що це впливає на все інше. Дніпро плямами красивий, а плямами фантастичнно уєбанський. На вулиці Троїціькій оновили тротуари, але каналізаційні люки поставили якісь криврорукі умпа-лумпи. ЖОДНОГО правильного поставлено люка. Усі криво. Усі на сантиметрів 5 вище за тротуар. Мало того, жожен люк не лягає в основу. Тобто покидані згори. Це просто приклад. Про гімно і палки.

Навпроти готелю Reikartz вже роки зо два – перманентне будівництво. Або реконструкція. З вікна потяга я бачив руїну. Яку ніхто не помічає, до якої звикли. Приватні будинки, де теж все наліплено абияк. Приватні, підкреслюю. Ні, це не Німеччина. В України наразі потворне обличчя. Нікуди не годне. Є проміні сподівань. Але вони поодинокі.

Давайте робити щось з цим. Красиві й щасливі люди виростають у красивих й щасливих умовах і оточенні. Я дивився в обличчя людей, пасажирів потягу “Костянтинівка – Київ” і бачив повне відзеркалення, пробачте “гівна і палок”. Подивився на себе в дзеркало і побачив те саме. Прикро.

Життя ж дане нам, аби йому радіти й робити щасливими інших. Поважати себе в першу чергу і любити теж. Як основа основ.

Джерело

Загрузка...