Україна зобов’язана протягувати руку своїй діаспорі

Казус із позбавленням посади в.о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, крім політичного і людського вимірів, має як мінімум ще один — діаспорний.

Або ж політемігрантський. Що не одне і те ж саме. Багато українців у США, Канаді, Великій Британії, Австралії та інших країнах не вважають себе діаспорою. Вони діти або онуки тих, хто боровся за Україну у війнах за незалежність і залишив батьківщину не заради можливостей для самореалізації, як мільйони земляків.

Діаспоряни ж довгі десятиліття жили, не приймаючи громадянства держав, які прихистили їх, піднімаючи в новорічну ніч тост за те, щоб незабаром повернутися у рідні місця — до Львова, Бучача, Харкова, Луцька, Перемишля, Хуста. Вони у місцях свого, як думали, тимчасового пристанища створювали або відновлювали інституції, які були у них на батьківщині — церкви, школи, кооперативи; політичні партії — від гетьманців, ОУН до соціалістів; академічні інституції — УВАН і НТШ і т. д. Словом, це були борці за Україну, що мріяли послужити справі відновлення незалежної держави мечем, працею і компетенцією.

Дочекалися не всі. У роки горбачовської перебудови вони першими почали збирати мільйони доларів на допомогу жертвам Чорнобиля. А трохи пізніше, коли синьо-жовті стяги з’явилися на наших вулицях, переправляли факси, комп’ютери, ксерокси, папір для перших незалежних антикомуністичних газет. Без цієї неоціненної допомоги не можна написати історію Народного Руху і масового політичного руху за вихід із комуністичної імперії зла.

А коли в СРСР ухвалили закон про кооперацію і стало розвиватися приватне підприємництво, багато дітей політемігрантів залишали рідні Торонто і Нью-Йорк і приїздили на батьківщину предків, щоб робити гроші, допомагаючи і собі, й іншим. Не у всіх вийшло. Часто під час поїздок на Захід доводиться чути гіркі історії про те, як чиновники, кидали і рекетири відбирали на початку 1990-х чималі кошти у наївних діаспорян. Але були й історії успіху. Наприклад, от уже 30 років у центрі столиці працює піцерія, створена Мироном Спольським, пластуном і сином політемігранта-націоналіста.

Народжений в Німеччині Андрій Васькович очолює благодійну організацію Карітас. Американець Мирон Василик багато років успішно працює в консалтингу, а професор із Гарварду Григорій Грабович заснував видавництво Критика і випускає однойменний інтелектуальний журнал. Випускник того ж Гарварду Борис Гудзяк став в Україні священиком і відтворив Український Католицький університет. Канадійці Михайло Винницький та Юрій Веретельник викладають у Києво-Могилянській академії — соціологію і літературу. Британець Андрій Гундер і бельгієць Андрій Гайдамаха, американці Юрій Логуш, Іван Лозовий і Катерина Чумаченко (Ющенко) відомі всім, хто цікавиться бізнесом і політикою. Богдан Гаврилишин і владика Любомир Гузар стали моральними авторитетами і належали до ініціативної групи “1 грудня”, слово якої так багато важило у дні Майдану.

Українців, які народилися за межами України і повернулися додому, дуже багато. Але могло бути і більше. Держава, на жаль, мало зробила для того, щоб їхній приїзд і отримання громадянства були комфортними і простими. Литва, Естонія, Вірменія, Ізраїль активно користуються авторитетом, грошима і мізками своїх діаспор. Україна в особі відсталого чиновництва і недалекоглядного політичного класу ставить їм палки в колеса.

А їх мільйони. Серед них відомі підприємці, філантропи, держдіячі. Другий політик за впливовістю в Канаді — міністр закордонних справ, а в недавньому минулому журналістка Христя Фріланд. Вона і канадійка, й українка. Благо закони її держави дозволяють вказувати кілька національностей.

Досвід цих людей безцінний. Вони, будучи громадянами своїх країн, не забули про Україну і часто сповнені бажанням віддати час, сили і гроші землі предків. Відмовлятися від такого — гірше за злочин, це помилка. І тут згадуємо про Уляну Супрун. Зі своїм чоловіком Марком, ще перебуваючи за океаном, вони надавали велику допомогу армії, організували школу реабілітації наших воїнів. А потім її запросили до уряду, і вона, отримавши паспорт із тризубом, стала вже де-юре однією з нас.

Все, що було далі, відбувається у нас на очах. Війна навколомедичної мафії з доктором Супрун і протидія медичній реформі привели до жахливих судових рішень про заборону працювати на посаді в. о. міністра. Певен, що це не кінець. Все буде добре. Але закладені ще за радянських часів штами ненависті та страху перед Заходом тяжіють над частиною політикуму і виборців. І цим користуються негідники і популісти.

Україна зобов’язана протягувати руку своїй діаспорі. Це потрібно не тільки нам. Це потрібно і тим, хто, виїхавши за тисячі кілометрів від батьківщини, залишається опорою для нації, яка бореться і, впевнений, переможе.

Джерело


Загрузка...