Я заздалегідь знатиму, що станеться далі. Янукович не підпише Асоціацію з ЄС. Поб’ють студентів. Розпочнеться Майдан. Штурми, коктейлі Молотова, Грушевського. Снайпери, Небесна сотня, втеча президента.
Анексія Криму. Блокада військових частин. Захоплення кораблів. Мої колишні друзі складають нові присяги. Мої майбутні друзі їдуть на материк. Армія замислено дивиться на свої танки, намагаючись зрозуміти, чи можуть вони їздити і стріляти.
Потім Донбас. Гіркін. Добровольчі батальйони. Мартирологи ростуть, і ми вже не запам’ятовуємо імен. У серпні бойовики збивають боїнг. Услід — Іловайськ. Перші Мінські угоди.
Потім знову бої. Дебальцеве. Другі Мінські угоди. Росія розповідає про радіоактивний попіл і снігурів. Художні фільми програють стрічкам новин за драматургією.
Я все це знатиму влітку 2013-го. Але що я зроблю з цим знанням? А головне — хто мені повірить? На фразі “а експрезидент Грузії очолить Одеську область” мої знайомі викличуть швидку.
Єдине, що я зможу зробити шість років тому, це купити долари по вісім.
Ми занадто довго перебуваємо всередині подій. Занадто сильно занурені в контекст. Настільки давно, що перестаємо помічати зміни. Ритуально повторюємо “нічого не змінюється” і звикаємо в це вірити. Хоча наша реальність повністю відрізняється від усього, чим ми жили ще шість років тому.
Навіть герої нашого недавнього минулого вже перестали ними бути. Хоча колись здавалися непорушними і недоторканними. Спробуйте розповісти комусь у травні 2016-го про те, що через два роки Надію Савченко заарештує СБУ за підготовку теракту. Або розкажіть у 2015-му про те, як складеться доля і кар’єра Міхеіла Саакашвілі. Або пообіцяєте Юлії Тимошенко політичний ренесанс після розгромної поразки на виборах у 2014-му.
Наша реальність безперервно тасує колоду подій. Герої стають злочинцями. Маргінали — трендмейкерами. А поняття норми втратило звичну словникову залізобетонність.
Застаріває все. І мова зараз не тільки про домайданну Україну. Спробуйте уявити, що ви прокинулися у вересні 2016-го. І розповідаєте друзям, що на них чекає через три роки. Коли ви нарешті знайдете телевізійний пульт і покажете їм майбутнього президента — яку реакцію ви отримаєте? І як скоро під під’їздом опиниться все та ж швидка?
А ось російська реальність забетонована. Персонажі не змінюються десятиліттями. Архів будь-якого видання рясніє добре відомими прізвищами. В українській же реальності ніхто не може розраховувати на довголіття. Народна любов мінлива, і той, хто осідлав її сьогодні, ніколи не може бути впевнений у власних перспективах. Але саме російська стабільність дарує Україні те, що може хоч якоюсь мірою претендувати на спадкоємність, — загрози і ризики.
Кремль стабільний, незмінний і послідовний. Так само як і його прагнення повернути Україну в формат буфера і сірої зони. І на це мусить зважати будь-який новий український політик, хоч якими були б його первинні ілюзії. Бо перші ж переговори з Москвою проявляють просту істину. Мир не настає не тому, що з Києва приїжджають погані парламентери. Він не настає, бо вони приїжджають домовлятися.
А Кремль чекає не переговорів. Він хоче обговорювати умови здачі. Його стратегія озвучена давно і полягає у прагненні переграти 1991 рік. Рік, який для України став точкою відліку, для російського президента — лише дата “головної геополітичної катастрофи ХХ століття”. А українська незалежність — це наслідок цієї катастрофи. Переграти перше можна, лиш обнуливши друге.
Російська послідовність перековує будь-кого, хто опинився на Банковій. Приводить його до розуміння того, що поступки недостатні, а компроміси половинчасті. Тільки-но проходить період рожевих окулярів, кожен новий український президент стає для Кремля націоналістом і радикалом. Лише тому, що відмовляється переносити столицю України в Москву.
Український виборець може тасувати політичну колоду, видавати мандат довіри і позбавляти його. Але вітчизняна турбулентність балансується завдяки нашому сусідові. Який послідовний, злопам’ятний і не відчуває сентиментів. Саме ці його риси впорядковують український хаос, змушуючи політиків у Києві ставати яструбами. Навіть якщо спочатку вони обіцяли бути голубами.
Єдиний виняток — коли до влади в Україні приходять неукраїнські політики. Але тоді їхня кар’єра завершується у Ростові.
