Це якийсь дивовижний український феномен, відмова від політики знакових постатей правого флангу

Національно-патріотичні сили під час війни стороняться політичної боротьби – попри те, що війна гібридна і ведеться значною мірою саме політичними методами.

Це дуже важливий момент – що присутність у парламенті та інших державно-медійних майданчиках конче необхідна, щоб держава встояла під натиском гібридної атаки ворога.

Мусять звучати глашатаї тих, хто першими пішов на фронт, власним прикладом показав, як треба битися за країну, і тим самим запалив серця інших своїх співвітчизників, надихнув на великі подвиги. Цей дух, дух непримиренної боротьби за своє право, мусить промовляти з трибун!

І ганебно, що трибуни захоплено генетичними пристосуванцями, а військову славу, гордість за воїнів монополізували придворні лизоблюди.

Тому нічого гарного у тому, що Ярош і Білецький свідомо усунулися від політики (сподіваюся, тимчасово), я не бачу. Політика, як і природа, не терпить пустоти.

ЗМІ – це як великий концертний зал, хто і що там звучить – такі почуття та думки у слухача, котрий –табула раса. Не звучиш ти – звучить твій опонент. Не звучить мужність – звучатиме боягузтво.

На персональному рівні я їх прекрасно розумію. Але пояснення – не виправдання.

Є багато варіантів, якщо не хочеш фіксувати поганий результат або маєш інші мотивації. Тягнибок висунув Кошулинського. Можна було б висунути Олега Петренка. Цілком достойна кандидатура, між іншим, один із найкращих депутатів в парламенті.

Це, як мінімум, шанс розказати про десятки тисяч активістів по усій країні, котрі щоденно зайняті прекрасними справами – про які не надто кричать ЗМІ, котрі тонуть у гущавині соцмереж.

Думаю, принаймні наявність по-справжньому поважних людей серед кандидатів буде давати виборцю надію і руйнувати зневіру. Натомість бойкот найпопулярніших політичних процесів правими – це одна з причин суспільної фрустрації, за якою маячить поразка усієї держави. В той момент, коли така велика потреба у хоч маленькому прикладі героїзму еліти – представники справжньої еліти ідуть в медійну тінь.

Не треба боятися парламенту. Треба бути сильними – бо конкуренти сильні і йдуть через парламент, через АП і кабмін, і ще як завгодно. Отож, чому по-справжньому сміливі люди мусять діяти так, ніби вони бояться загубитися серед інших?

Треба перестати копіювати тих, кого зневажливо таврують «лібералами» – перестати гратися у політичні комбінації та технології. Люди сумують за прямотою і чесністю, за рішучістю і відвертістю. Результати правих, котрих опоненти намагаються таврувати популістами, є очевидними по усій Європі, США та Канаді. Кому, як не правим притаманні ці якості?

Джерело

Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

попередня статтяВажлива місія Вакарчука
наступна статтяТрамп дал задний ход по наиболее принципиальному вопросу
Загрузка...