Служити у військах, які мали стосунок до умов секретності, було для молодих хлопців досить романтично

Підозріваю, що той секретний спосіб військового зв’язку, про який пора розповісти, досі частково використовується у пострадянських арміях. Така вже їхня приреченість. Хоч може бути і інакше, бо що-що, а якраз зв’язок змінився за останніх тридцять років найреволюційніше.

Але військо, яке тримається на радянських взірцях, незважаючи ні на що, мусить живитися з джерел. Якщо не у цілковитому збереженні в експлуатації давніх моделей апаратів, то принаймні в системі організації зв’язку і у принципах дотримання секретності.

Треба визнати, що служити у військах, які мали стосунок до умов секретності, було для молодих хлопців досить романтично. Допущеність до державної таємниці завжди є додатковим засобом маніпуляції режиму своїми громадянами. У цьому є щось споріднене із сексуальністю.

Ми жартували, що прикликані на термінову службу від двох до десяти. Десять років загрожувало за всілякі проїзди з таємницями. Навіть діди-шофери радіостанцій, якими командували молоді сержанти, відчували чарівність ситуації і ставилися до своїх радистів дуже поважно, мало не як до шаманів. Тим паче, що всі радисти були українцями-студентами, а механіки – башкирами, татарами, сибіряками і волжанами. Якраз українці (тепер не знаю, добре це чи зле) були тими, на кому тримався зв’язок, про який самі зв’язківці казали, що цей рід військ –  армійська інтелігенція.

Один раз в тиждень у нас відбувався свій ритуал, який не можна було порушувати ніякими роботами, службами і чергуваннями. На якийсь час ми сходилися у кімнаті за залізними дверима у кінці довгого коридору колишньої казарми австрійської кавалерійської бригади. Так званий секретний відділ. Він існував незалежно від командирів і навіть всюдисущого особливого відділу. Там ми поводилися зовсім інакше, як на строковій службі. Все виглядало дуже урочисто. Ми брали свої персональні секретні валізочки-куферки, які були запечатані особистими печатками, що ми постійно носили з собою на ланцюжку, прикріпленому до паска штанів. У куферку було щось подібне на нутрощі клавесину, на розібрану друкарську машинку, на німецьку Еніґму врешті-решт. Кількадесят металевих планок, вкладених у пронумеровані щілини. Кожна планка мала нарізки, подібні за принципом на складний ключ. І були дві рамки, в які вкладалися пластинки у певній послідовності. Кожного тижня ми отримували папірчик із кодом, за яким з усіх пластин потрібно було набрати у рамку той набір, який буде актуальним шифром на наступних сім днів. Папірчики після набору спалювали при свідках. Радянський засекречений зв’язок тримався на механіці. Комбінація виступів і впадин – як у катеринці чи механічному піаніно – давала певне спотворення голосу, яке можна було дешифрувати тільки на радіостанції з ідентичним кодом. Це називалося «режим Б». Касети з набраними планками вставлялося у великі апарати, інстальовані біля приймачів і передавачів. Власне цей апарат відповідним чином деформував те, що потрапляло в ефір, а на другому боці виправляв звуки, роблячи їх зрозумілими. Існувала спеціальна служба радіоспостереження, яка пильнувала за усіма порушеннями секретності зв’язку – тільки найоперативніші і найпростіші переговори без називання нічого могли відбуватися у відкритому режимі.

«Це все хирня», – відверто сказав нам офіцер-інспектор із академії військ зв’язку. Нашому потенційному противникові, оснащеному обчислювальною машиною, достатньо двадцяти хвилин вашого перебування в ефірі, щоби дешифрувати код, яким ви будете працювати ще цілий тиждень. У іншого нашого умовного противника засекреченість полягає в тому, що дві радіостанції, які працюють між собою, синхронно змінюють частоту сорок разів за хвилину. А у нас одне налаштування на потрібну частоту займає кілька хвилин за добрих умов. Але це хирня також, бо головне у нашій справі – порядок. Чітке дотримання ритуалу секретності.

Отож, ми якось цілу добу шукали секретну валізочку одного сержанта, яку він забув на пероні якоїсь степової залізничної станції, де вантажилися на платформи. А ще один ледве уникнув тюрми, доказуючи під час багатогодинних допитів каґебістам, що його шифрувальну машину, покинуту у замерзлому бронетранспортерові у поліських лісах, ніхто не міг бачити за ті кілька годин, коли він добрів до найближчого хутора, щоби хоч трохи зігрітися.

Щасливо повернувшись лише після двох років допуску до секретності, я – не через тягар підписки, яка, між іншим, радикально вплинула на моє життя, бо мене не випустили на навчання за обміном до Фрайбурга, – вирішив нікому нічого не розповідати. Інакші були часи. По-перше, цілком ймовірним видавався варіант українського звільнення шляхом захоплення військового потенціалу і збройного протистояння з радянською армією, яка все ще би працювала зі зв’язком режиму Б. А по-друге, панувала цілком протилежна до теперішньої парадигма – трохи Сунь Дзи, трохи Макіавеллі: чим більше знаєш про іншого такого, що він не знає про тебе, тим краще для тебе.

Джерело

Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

попередня статтяТимошенко захищає Мангера, як колись Лозинського
наступна статтяЗеленскому сейчас ничего и делать не нужно
Загрузка...