Нова влада настільки нова, що кожного її представника починають тестувати на «червоні лінії»

Коли українські політики повторюють про те, що пріоритетом є територіальна цілісність — це звучить досить тривожно.

Нова влада настільки нова, що кожного її представника починають тестувати на «червоні лінії». Будь-яке інтерв’ю не обходиться без питання про те, де лежить межа компромісу. І найчастіше у відповідь ми чуємо про те, що «територіями не торгуємо».

За ідеєю, ця фраза повинна нас заспокоювати. Повинна вселяти впевненість, що Київ не погодиться на перелицювання кордонів. Що пріоритетом служить будь-яка можливість повернути жовто-блакитний прапор на окуповані території.

Але якраз у таких заявах немає нічого заспокійливого. Хоча б тому, що завдяки гібридній війні Україна перестала бути гібридною державою.

Завжди є спокуса почати придумувати своє минуле із сьогодення. Заднім числом згладжувати кути, вирівнювати дороги, пом’якшувати суперечності. Але в тому й річ, що та довоєнна Україна могла похвалитися чим завгодно, крім суверенітету.

У 1991 році Україна отримала незалежність не в результаті своїх діяльних зусиль. Її національно-визвольний рух важко було порівняти за масштабами з тими, що існували в Польщі чи Литві. Заради власної незалежності ці країни прагнули втекти з в’язниці. На відміну від України, яка здобула свободу лише тому, що в’язниця завалилася.

Можливо, саме тому такі 23 роки існування країни були епохою гібридної незалежності. Те, що дається даром, цінується значно менше, ніж щось, що відвойовується самостійно. На два пострадянських десятиліття країна застрягла між часами, намагаючись сформулювати сенс свого існування.

«Позаблоковість». «Багатовекторність». «Міст між Європою і Росією». Головний зміст українського вибору був у відмові від вибору. У збереженні своэъ «сумыжносты». «Транзитності». «Гібридності», якщо завгодно.

2014-й став для України саме тим, чим мав стати 1991-й. Рік перемоги повстання. Рік вторгнення. Рік, у якому почалась історія збройної боротьби за власну свободу. Зла іронія: якби Росія не наважилася на війну, український дрейф був би значно меншим. А доля другого Майдану, з великою часткою ймовірності, нагадувала б долю першого.

Але саме Москва поставила крапку в історії української «багатовекторності». Змусивши країну відповідати на прокляті питання. Змусивши рубати гордієві вузли й ухвалювати рішення. Колишній баланс був порушений — і це дозволило Україні зайнятися українізацією самої себе.

І головним набуттям останніх п’яти років став суверенітет.

Україна отримала право самостійно визначати своє майбутнє. Не узгоджувати підручники історії з російськими політиками. Не озиратись на окрики Москви і не вслухатися в голоси, які звучать із Кремля. Класичний шлях, який проходить кожна колонія в момент розставання з метрополією. Україна почала цей шлях пізніше, ніж її західні сусіди, але краще пізно, ніж ніколи.

І коли українські політики повторюють про те, що пріоритетом є територіальна цілісність — це звучить досить тривожно.

Тому що російське вторгнення на Донбас — це війна не за території. Москві не потрібні східні регіони України, їй потрібна вся колишня радянська республіка. Підконтрольна, вторинна і буферна. Надзавдання Кремля полягає в тому, щоб вручити Києву Донбас у ролі троянського коня. Щоб той виконував роль повідця на шиї українського суверенітету. Щоб формальна підпорядкованість регіону Києву компенсувалася фактичним контролем Москви.

Якщо офіційна Україна і справді вирішить повернути Донбас — вона зможе домогтися цього досить швидко. Досить дати автономію. Легалізувати бойовиків за допомогою амністії та виборів. Москва передасть «моторолам» контроль над кордоном і збереже свій вплив на регіон. І якщо «пріоритет» — це «кордон», то політики відзвітують нам про «історичний вихід із глухого кута».

Щоправда, вони змовчать про те, яку ціну ми за це заплатимо.

Джерело

Загрузка...