Нація народжується в той момент, коли починає себе «уявляти».
Українська дискусія про майбутнє — це суперечка про те, чи можна обдурити історичну логіку.
Я часто ловлю себе на думці, що старший за свою державу. Незалежна Україна знову з’явилася на політичній карті, коли мені було сім років. І мені дуже хочеться, щоб вона мене пережила.
Колись давно зачитувався фантастичними романами братів Стругацьких. Окрім того, у них є повість Важко бути богом. У ній успішна Земля відправляє на відсталі планети своїх агентів — «прогресорів». Завдання яких — допомагати чужим відсталим спільнотам скоріше долати середньовіччя. Ідея зазнає краху. Виявляється, що сходи громадської еволюції непластичні й перескакувати через сходинки нікому не під силу. Поки сам не прокрокував сходовий марш, нічого не зміниться.
Мимоволі згадую про це щоразу, коли йдеться про українське майбутнє. Бо нашій країні випало екстерном проходити через той етап, який трапився в історії наших сусідів 100 років тому.
Усе XX століття було епохою краху імперій. Вони розпадалися на національні держави. Національні держави конструювали власні міфи. Створювали державні атрибути. Вигадували для себе нову інтерпретацію історії. Деякі з них потім знову потрапили до складу імперії, як країни Балтії, але ці десятиліття «самовигадування» стали точками неповернення, які не змогла обнулити навіть радянська окупація.
Всі ці процеси України не торкнулися. XX століття наша країна провела у статусі імперської колонії. І вікно можливостей для національного будівництва відкрилося для Києва лише у 1991 році.
До цього часу в наших сусідів уже давно зникли запитання про те, хто вони і навіщо. А Україні випало зануритися у суперечки про саму себе із запізненням на 100 років. І головна дискусія тепер зводиться до того, чи може країна перестрибнути через кілька сходових прольотів або має послідовно пройти кожен.
Британський соціолог Бенедикт Андерсен у 80-і роки визначив націю як уявну спільноту. Уявну — бо представники спільноти не знають одне одного особисто й «образ їхньої спільності» живе лише в їхній свідомості. Уявні спільноти можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, релігійними — коли у двох католиків із різних країн виявляється більше спільного, ніж з іновірцями, що живуть на сусідній вулиці. Або корпоративними — коли співробітники однієї глобальної корпорації відчувають більший емоційний зв’язок з іноземними колегами, ніж зі своїми співгромадянами. А ще вони можуть бути національними.
Націю робить нацією колективний міф — схоже уявлення про власну історію і героїв, цінності та символи. Нація народжується тоді, коли починає себе «уявляти». І вмирає, коли її уявлення про саму себе витісняється інтерпретацією, нав’язаною ззовні. Альфа й омега — не територія, а те, у що вірять і в що не вірять люди, що живуть на ній.
Україна почала себе «уявляти» відносно нещодавно. Цей процес посилився після того, як російське вторгнення змусило кожного її громадянина визначатися із відповіддю на питання, хто він і навіщо. Але услід за цим українська громадська думка знову виявилася розрізненою.
На одному боці барикад опинилися ті, хто прагнув оточити країну символічним частоколом. Новою ідеологією, естетикою й етикою. Ті, хто аплодував появі самостійної церкви і суверенної версії історії. Ті, хто радів знесенню радянських пам’ятників і перейменуванню вулиць. Вони кивали на досвід сусідніх країн і говорили про те, що конспекти державного будівництва вже готові, і не варто винаходити велосипед.
Їхні опоненти твердили, що ці рецепти безнадійно застаріли. Що все це не більше ніж архаїка столітньої давнини. Що колективні ідентичності вторинні, а наднаціональні права людини важливіші за будь-яку національну міфологію. З їхнього погляду, сучасне людство вигадало універсальніші підходи і немає сенсу чіплятися за конспекти епохи Пілсудського і Маннергейма.
З ними складно сперечатися, бо сучасний світ справді встиг вийти за рамки звичних кордонів. Західна цивілізація виглядає строкатою, вільною і мультикультурною. А традиційні контури «уявних спільнот» часом виглядають, як насильство над персональною свободою.
Якби не одне але. Все, що нам подобається у сучасному світі, зростало на фундаментах національних ідентичностей. Все, що нам до душі, — продукт тих дискусій, у яких ми не брали участь. Перш ніж об’єднатися, західні «уявні спільноти» встигли розмежуватися і домовитися про самих себе.
Комусь може здаватися, що сучасний західний світ став таким привабливим всупереч своєму минулому. Хоча, цілком можливо, що він став таким лише завдяки йому.
