Мир з Росією неможливий , хоча на це багато хто сподівається

Російська політика приречена бути незмінною – поки залишається беззмінним російський президент.

Люди не змінюються. Саме тому мир з Росією неможливий. Хоча на це багато хто сподівається. На це сподіваються в Європі. Тій самій, що болісно хоче повернутися у 2013-й. У якому не потрібно забивати голову санкціями, Кримом, Донбасом і суперечками про Nord Stream. У якому не потрібно витрачатися на армію і скидатися на НАТО.

На це сподіваються в Україні. Ті, хто не хочуть міняти бізнес-ланцюжки. Ті, хто їздять у Росію на гастролі. Ті, хто виправдовують інтереси гаманця – риторикою «боротьби за мир». Тому що своя сорочка завжди ближче до тіла.

На це сподіваються всі ті, кому Росія платила офіційно і з-під поли. Ті, хто запевняв себе, що цінності і цінники приречені збігатися. Ті, хто мріє про повернення в зону комфорту. Яка безнадійно канула в небуття п’ять років тому.

Але тільки є одна проблема. А чому ми вирішили, що миру хоче сама Росія?

Змінюваність влади гарантує осудність влади. Будь-який політик рано чи пізно стає заручником своїх поглядів. Будь-який політик рано чи пізно починає міряти реальність по собі. Вибори – це спосіб ротації влади, в результаті якого важелі отримують ті, хто відчуває «zeitgeist». Той самий «дух часу» і «порядок денний епохи».

Будь-яка країна, в якій іде ротація еліт, приречена змінюватися. Тому що змінюються настрої, сподівання і запити. Ми чітко бачимо це по Україні, в якій у значної частини людей «порядок денний добробуту» витісняє «порядок денний суверенітету». На це відгукуються кандидати у президенти, які намагаючись здобути симпатії, говорять про платіжки і тарифи, ціни та пенсії. А ще твердять про те, що ми просто неправильно домовлялися з Кремлем. А якщо почати робити це правильно – мир повернеться.

Але в тому й річ, що в самій Росії нічого не змінилося. Тому що ніяких виборів – так само як і ніякої ротації влади – в цій країні не буде.

Володимир Путін перебуває при владі двадцять років. За цей час він пересидів трьох американських президентів і твердо має намір пересидіти четвертого. За цей час він звик, що навколо змінюються уряди, режими і архітектури, а він – залишається. Суспільні настрої не визначають його поглядів – просто тому, що він живе у своїй власній реальності. Яка може не мати нічого спільного з реальністю російського обивателя.

Так, свій перший термін він починав з розмов про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але в його анамнезі – революція троянд у Грузії і перший майдан в Україні, «мюнхенська промова» і придушення Болотної площі. Він – заручник своєї картини світу. В якій захід послідовно воює проти Росії, забирає у неї «зони впливу» і відмовляється бачити в Москві столицю імперії. У його свідомості саме захід почав цю війну: розваливши СРСР, відібравши країни Балтії, відколовши Грузію й Україну. А сам Володимир Путін лише «відновлює статус-кво», «завдає удару у відповідь» і «дає здачі».

Який сенс йому бажати закінчення війни, якщо будь-який компроміс для нього – поразка? Який сенс йому повертатися в ситуацію миру, якщо в ній немає місця його мрії? Який сенс йому обнуляти останні п’ять років, якщо він хоче обнулити останні 28?

Російська політика приречена бути незмінною – поки залишається беззмінним російський президент. Той самий, для якого вся новітня історія – це одна довга шахова партія. В якій він відновлює імперію, обороняється від Заходу і вписує себе в підручники історії.

У всіх інших країнах економіка може визначати політику, а настрої людей – політичну риторику. Але ця формула не працює в Росії. Тому що тут все строго навпаки. І та ж російська економіка – всього-на-всього скарбничка для реалізації мрії однієї людини.

Українська політика може змінитися – разом з новим президентом і новим парламентом. Може змінитися Європа – якщо її виборець вирішить, що загроза від Москви перебільшена. Але у нас немає ні анайменших підстав думати, що зміниться Росія.

Тому що при владі в Росії залишаться ті ж самі люди. Які вірять у «план Даллеса» і цитують фальшивки. Які розмірковують про ядерні удари і зрежисованість будь-якого протесту. Які звикли називати силу – слабкістю, чорне – білим, а неминуче – поправним.

Навіщо їм хотіти у 2013-й, якщо для них родова травма – це 1991-й?

Джерело

 


Загрузка...