«Казус Зеленського» увійде в підручники воєнної історії

Населення з розбомбленими мізками залюбки винесе загарбникові ключі од міста.

Час ведмедика Волдо

– GB: Brexit is the greatest prank of the decade!

– UA: Hold my beer.

Цей невеселий жарт пішов ширитись українськими соцмережами десь на другу добу після першого туру президентських виборів – коли стало ясно, що екзит-поли таки показали правильну картину і в другий тур змагань за посаду президента України справді виходять два лідери – комічний актор Володимир Зеленський і чинний президент Петро Порошенко, причім перший обганяє другого аж на два мільйони голосів. Щоб усвідомити цей факт, українцям знадобилося кілька днів, першою ж реакцією був шок – для всіх без винятку, незалежно від електоральних преференцій (навіть у таборі фаворита перегонів масового вибуху радости не зафіксовано: там також були явно заскочені здобутим результатом – 30% із числа тих, хто голосував, або близько 18% усього українського електорату).

Можна втішати себе, що не ми перші – і до нас маркетологи, «гібридно» схрещуючи політику з шоу-бізнесом, вже не раз обводили круг пальця й не такі недосвідчені-новонезалежні країни, як Україна. В Італії «Рух п’яти зірок» виявився інтернет-спектаклем, розіграним під прикриттям особи популярного коміка Беппе Ґрілло, в Литві «Спілка селян і зелених» за 4 роки зробила неймовірну кар’єру (з одного місця в парламенті – до 56!) за рахунок розважального телесеріалу, дія якого відбувається в рідному селі глави партії, – та й сама батьківщина парламентаризму, котра донедавна здавалась була непохитним, як трон Її Величности, Островом Здорового Глузду, впала жертвою маніпуляторів із Cambridge Analytica і не знає тепер, як виплутатися з Брекзит-халепи, то чи варто дивуватися Україні? Рівень емоційної вразливости українського суспільства й піддатности його на різного роду маніпулятивні триґери («всипання солі в свіжі рани»), природно, вищий, ніж у країнах ЄС, – чого як чого, а свіжих ран у нас більш ніж досить: як-не-як, країна п’ятий рік чинить опір російській агресії, щотижня оплакуючи своїх воїнів, убитих на лінії перемир’я, а перед тим іще п’ятнадцять років без будь-якого опору (читай – за асистенції потужного проросійського лобі) надавала агресору свій інформаційний простір для прихованої й неприхованої пропаґанди майбутньої анексії з усіх можливих рупорів, – на такому тлі будь-яка грамотно виготовлена медійна «казка» з позитивним меседжем – та хоча б просто з усміхненим обличчям симпатичного єврейського «хлопця з народу» (що будить підсвідому ностальгію до зачищених іще Сталіним, до-Голодоморних єврейських містечок) – приречена на успіх, надто ж коли цей хлопець і перед тим добрих 15 років (увесь, себто, довоєнний період) активно мелькав у телевізорі як один із провідних коміків так званого «пострадянського простору», і українських політиків роками пародіював, так що серед них один час навіть модним уважалося відвідувати його шоу й сміятися з його простацьких жартів, демонструючи цим широту світогляду й відкритість на критику… Тому вихід у 2015 року на телеканалі олігарха Ігоря Коломойсько госатиричного телесеріалу «Слуга народу», де Володимир Зеленський грає бідного й чесного шкільного вчителя, який, випадково втрапивши на ютюб із лайкою на адресу влади, завдяки спалахові всенародної підтримки стає президентом України, попервах ніким не було сприйнято за прихований старт справжньої, вже не «кіношної», президентської кампанії – три роки тому сама така ідея здалась би абсурдною. І от раптом виявилося, що президентів можна, на позір цілком демократично, обирати і в такий спосіб. Чи, кажучи зовсім уже прямо – що великі гроші просто на наших очах роблять демократію – симулякром, мильною бульбашкою. Порхавкою з виїденим смислом.

Першим з європейських інтелектуалів, хто спостеріг цю тенденцію ще в зародку і вдарив на сполох, був Умберто Еко. Досліджуючи феномен Берлусконі й смертовбивче для демократії перетворення політики на різновид шоубізнесу, «індустрії розваг», він ясно побачив, що нові інформаційні технології 21-го століття, будучи поєднаними з філософією консумеризму, штовхають нашу цивілізацію зовсім не вперед по шляху прогресу, як гадалось оптимістам, а назад – до «підновлених» тоталітаризмів, тільки вже «з усміхненим обличчям»: Гітлерів-Сталінів у масці клоуна. І трудящі маси радісно вестимуть сам себе на заріз, голосуючи за тих, хто забезпечить їм найсмішніше шоу, – аж доки, ядуче писав Еко, «історія не подбає про нас за допомогою чергової світової війни» і тим нарешті покладе край цьому тотальному карнавалу.

Абсолютно віртуальний кандидат

Як усі Кассандри, Еко виголошував свої пророцтва трохи зарано для того, щоб бути почутим: «телевізійна демократія» Берлусконі досить довго здавалась локальним явищем – власне, аж до самого 2014 року, коли з російським нападом на Україну оприявнився цілком собі глобальний масштаб такої самої «керованої демократії» Путіна, якому вдалося успішно селекціонувати першу постмодерну диктатуру – методом схрещення Луб’янки й Голлівуду. До речі, російський слід, при ближчому погляді, можна виявити в кожному з недавніх казусів «всенародного обману» (навіть Домінік Каммінґс, що керував «операцією Брекзит», перед тим три роки провів у Росії, тренуючись там втілювати в життя геть божевільні фантазії, як-от запуск авіарейсу Відень-Самара, – шкода, що автори загалом дуже пізнавального фільму «Brexit: The Uncivil War» лишили цю сторінку героєвої біографії за кадром!). А вже кар’єра Володимира Зеленського – це чистий, бездомішковий продукт російського шоубізу, який із початку 2000-х практично безроздільно захопив був українські ефіри (тільки в 2015-му, під час війни українська держава наважилася впровадити квоти – і хоч трохи попхнути російського монополіста з національних каналів).

«Казус Зеленського», поза сумнівом, увійде в підручники – і не тільки медіакомунікацій, а й воєнної історії (бо війни 21-го століття, не втомлююсь повторювати при кожній нагоді, виграватимуться не бомбардуванням міст, а бомбардуванням мізків – новітні інформтехнології, яких не було в Сталіна й Гітлера, дають змогу робити таке бомбардування масовим, а населення з розбомбленими мізками, читай з відімкненим, в умовах постійного «карнавалу», інстинктом небезпеки, і само залюбки винесе загарбникові ключі од власного міста). Унікальність «казусу Зеленського», навіть порівняно з Брекзитом чи литовськими «селянами», в тому, що вперше внаслідок демократичних виборів лідером президентських перегонів став Абсолютно Віртуальний Кандидат – фентезнійний ведмедик Волдо з серіалу «Чорне дзеркало».

Уточню: це не означає, буцімто п’ять з половиною мільйонів, які проголосували за нього в першому турі, настільки розумово незаймані, що не розрізняють актора й персонажа (хоча цілеспрямоване «склеювання» цих двох образів дуже послідовно провадилося в ході всієї, вже офіційної, виборчої кампанії, яка стала окремим телешоу – від стартового «новорічного привітання Зеленського українському народу» на тому-таки телеканалі Коломойського в час, коли всі вмикають телевізор, щоб почути новорічне привітання президента, і аж до нинішніх, уже міжтурових, карнавально-«трикстерських» жестів – абсурдних з точки зору виборчого законодавства, але збіса ефектних кінематографічно, знятих у стилістиці Лені Ріфеншталь, відеовикликів Петра Порошенка на «дебати на стадіоні», або ж у прямому й переносному сенсі слова «жовтого» сюжету з аналізами на наркозалежність, в обговорення якого мимоволі втяглася ціла сорокап’ятимільйонна країна, – то здав Зеленський аналізи чи не здав? наркоман він чи не наркоман? – і байдуже, з гумором чи роздратуванням ви реаґуєте, «плещете чи свищете», – однаково ви вже учасник реаліті-шоу, і «вимкнути цей телевізор» у вас немає жодної змоги!). Одначе головний секрет технології під назвою «Зеленський» полягає в тому, що глядачеві-виборцеві пропонується не просто проголосувати за «ведмедика Волдо» – за набір пікселів (живий, з плоті й крові актор Зеленський втікає од випадкових камер і мікрофонів із швидкістю фольклорного персонажа, який боявся кроплення святою водою), – а, сказати б, самому «зліпити собі президента» – заповнившии голограму, як дитина фарбами картинку-розмальовку, своїми власними мріями й сподіваннями «на все краще». Показово, що першим ходом Зеленського-кандидата було звернення в соцмережах «до народу» із закликом допомогти йому написати президентську програму – мовляв, змінимо країну разом! – і тисячі підлещених громадян ринулися в фейсбук, як під час Майдану, писати «кандидатові без програми» свої розгорнуті, часом цілком фахові й арґументовані реформаторські пропозиції: тріумф чистого популізму, авжеж, – але водночас і безпомильно точний хід із психологічної вербовки симпатиків, добре знаний шахраям і спецслужбам – чим більше власного ресурсу інвестує жертва розіграшу в запропоновану їй мильну бульбашку, тим важче їй потім схаменутися й визнати себе ошуканою, бо тим більше вона ототожнюватиме себе з тим, у що повірила. Саме тому описати «виборців Зеленського» за законами соціології неможливо – під прицілом цієї технології опинилися групи, дуже різні за віком, за освітнім чи майновим цензом, ба навіть, як це не парадоксально, за політичними переконаннями. Єдине, що їх усіх об’єднує, – це довірливість: всі вони хочуть перемін на краще – і всі позарефлексивно вірять у «неминучість» отого «кращого». Між іншим, саме цю віру Тімоті Снайдер у своїй останній книжці («The Road To Unfreedom») вважає головною світоглядовою помилкою, яка завадила Заходу вчасно розгледіти зародження нових диктатур. Схоже, Україна знову, як і в 2014-му, виявляється отим фронтиром, на якому випробовується міцність і життєздатність основних смислотворчих принципів західної цивілізації.

Бо для того, щоб п’ять з половиною мільйонів довірились «ведмедикові Волдо», самої віри в «обов’язковість кращого» недосить – потрібна, як слушно показано в «Чорному дзеркалі», накопичена «відраза до чинного» – щоб показаний ведмедиком політикові середній палець викликав по-дитячому щиру зловтіху: оце він їм дав!.. Це не просто «протестне голосування» – це, значною мірою, «голосування ненависти», що її всі п’ять років Порошенкової каденції всі українські олігархічні телеканали (а в Україні всі телеканали з національним покриттям олігархічні!) підігрівали на «повільному вогні» і каналізували на адресу чинної влади, персоніфікованої в особі президента. Про українські новини нічого, крім негативу, і так упродовж п’яти років (корупція, ДТП, корупція, на Сході знову загиблий, корупція, когось побили/зґвалтували/зарізали, корупція…) – це загальне емоційне тло українських ЗМІ, що, як на мене, бодай почасти пояснює, чому в усіх опитуваннях українці досі демонструють вкрай низький рівень вдоволення життям і переконання в тому, що вони живуть у найбіднішій і найнещаснішій країні коли не світу, то принаймні Європи (тільки минулого року, з безвізом та ростом числа подорожей, коли з’явилась можливість порівняння в реалі, крива українських бідкань трохи пішла на спад). Якщо скористатись метафорою з історії фотографії, цей накопичений негатив – це свого роду віртуальний «полотняний задник», в якому, шляхом настійного повторювання мемів-заклинань («потрібна зміна системи» – «потрібні нові/молоді обличчя») вирізається отвір для голови – і всі чекають на виборах появи того нового обличчя, уже не помічаючи, що «в реалі» таких облич повно, що нинішній український уряд – це «уряд 40-літніх», що запущені реформи в багатьох галузях уже встигли дати свої плоди і там, де до 2013 року їхалося по країні в вагоні «Інтерсіті» ледь не самотою, сьогодні курсують по три-чотири рейси денно, і всі переповнені – бізнес, внутрішній туризм, рух, життя! – але по телевізору кажуть, що все в нас препогано, гірше й бути не може, і якщо вам особисто не так уже й погано, ви починаєте чутися винуватим і солідаризуєтеся з невидимими вам «покривдженими владою»: як казала моя старенька сусідка, що також голосувала «проти Порошенка» (так у її віковій групі перекладається «за Зеленського»), – «мені то ще сяк-так, але ж треба й про інших думати!..»

Так усі ми опинилися всередині дуже професійно нав’язаного нам реаліті-шоу, сценарист і режисер якого досі воліють лишатися за кадром – і мільйонам довірливих українців нічого про них не відомо. Відомо тільки, що в Кремлі нетерпляче чекають поразки Порошенка в другому турі. 21 квітня Україна триматиме екзамен на почуття реальности – роблячи вибір між реальним президентом (об’єктивно судячи, за наслідками 5 років таки найліпшим, що був у нас за всі 28 років незалежности, але про чиї прорахунки в інформполі говорено в десятки разів більше, ніж про здобутки) – і «ведмедиком Волдо», від якого, судячи з його «Лені-Ріфеншталистого» ролика на стадіоні, можна чекати чого завгодно.

Якщо Україна програє, «наш пранк» може виявитись куди трагічнішим за Брекзит. Найтрагічніше ж – не лише для України, а для людства в цілому, – те, що він стане знаком новим диктатурам: двері для влади «ведмедиків Волдо» – відкриті.

Джерело


Загрузка...