Переглянув нарешті «Джокера» і не розумію, чому всі в такому захваті й радіють, що нібито масовому глядачу нарешті сподобалося «серйозне» кіно.
«Джокер» і є «масовим» фільмом – абсолютна більшість художніх прийомів, що в ньому використані, вже настільки не нові, що деякі з них давно стали штампами. Всі ці крупні плани, рапіди, класичні «вісімки» на діалогах з передбачуваними репліками, музика, яка нав‘язує необхідну емоцію, листи і нотатки, що рухають вперед сюжет і розкривають характер персонажу – все це переконливо доводить, що перед нами не більш ніж високопрофесійно зроблений класичний глядацький «менстрім», а ніяке не «артхаусне кіно», як дехто його вже встиг охрестити.
А неомарксистська риторика (з штучно доданою фрейдистською лінією відносин з мамою) з самого початку перебачала, що головний герой в кінці стрічки має залізти на броньовик перед натовпом пролетарів. В якості класичного броньовика зійшла й поліцейська машина, мабуть грошей не вистачило.?
Єдина видатна риса цієї стрічки – геніальна маркетингова стратегія: в попередніх фільмах про Бетмена та Джокера ніколи мабуть не досягали таких високих касових зборів при такій економії бюджету на екшн сценах 🙂
Що стосується Хоакіна Фенікса, то він звичайно крутезний і харизматичний актор, але мій улюблений Джокер назавжди Джек Ніколсон.
А в цілому від перегляду я отримав задоволення – мені взагалі часто подобається масове кіно. Тільки не розповідайте мені, що це велике мистецтво!
