Бути українцем — важка професія, яку треба вдосконалювати все життя

Бути українцем — важка професія, яку треба вдосконалювати все життя, майже щодня складаючи іспити на власну кваліфікованість.

Адже весь світ намагається підім’яти нас під себе, звідусіль промовляючи: «Чєго ти випєндріваєшься, будь как всє, нє іщі сложних путєй, єшь что дают, смотрі что показивают, нє задавай лішніх вапросов і нє подвєрґай сомнєнію общєізвєстниє істіни». До того ж промовляє це різними мовами — не тільки російською, а й англійською, іспанською, португальською, польською та італійською — усюди, де живуть і працюють українці, яким катастрофічно не вистачає українського простору. Бо часто те, що нам намагаються втюхати як «українське», на ділі виявляється чимось гібридно-вторинним.

Це не новина, лише констатація факту. Сучасний світ виплекав глобалізовану «людину-фейк». Нинішню землю населяють мільярди одноразових людей, яких не цікавить, що було до них, що буде після. Вони пливуть і множаться в піні інформаційного шуму, бурно імітуючи життя, зафіксоване на міріадах фото в соцмережах, сприймаючи реальність виключно через стрічку новин у Facebook чи відеовічко айфона. Зміна поколінь уже вимірюється не людським віком, а новим поколінням ґаджетів, що дарують нові технічні можливості імітувати процес присутності в цьому світі. Для того щоб зануритися в стан «я є», уже не треба довго й наполегливо працювати, шукаючи власну самість, медитувати чи поринати у філософські практики. Достатньо викласти фото з котиком чи з приготованою стравою, чи фото з президентом, щоб зібрати купу лайків — єдине сучасне мірило того, що ти існуєш, що десь поруч, хоч і невідомо де, є хтось живий, кому ти хоч чимось цікавий. Колись таким мірилом потрібності була родина. Тепер тато й мама збанкрутували. Тінейджер, отримавши новенький макбук, апріорі вважає себе набагато розумнішим за діда, що користується ще кнопковим телефоном. Тисячолітні істини втрачають свою актуальність, ба навіть спроба їх проартикулювати наражається на шквал суспільного остракізму й звинувачень у дрімучості.

Не знаю, чи відчуваєте ви щось таке, чи то тільки мені здається, що синонім глобалізму — це кричуща вульгарність, від якої хочеться дистанціюватися саме через поновлення національних, культурних, расових та конфесійних принад. І що більше мені нав’язують тотальну толерантність, право на «свободу вибору» й абстрактну «любов до всіх», то більше мені хочеться бути нетерпимим до вульгарної вседозволеності й обмежити прояви морального каліцтва та публічного хизування власними перверзіями. Відтепер консервативній меншості настав час починати боротьбу за свої права.

І Україна сьогодні перебуває на вістрі атаки. Наш націоналістичний порив так само негативно сприймається як у Росії, так і на лівацькому Заході. І якщо з першою ми вже навчилися воювати на різних фронтах, то другі намагатимуться нас «розчиняти» в тривалішій перспективі. Хоча нині, здається, у нас є шанс розірвати цей глобалістичний зашморг. Принаймні США, які упродовж останніх десятиліть були локомотивом цих процесів, проводячи розширювальну експансіоністську політику, потроху переходять до доцент­рового руху, зосереджуючись на внутрішніх проблемах власного соціуму, який у нинішньому варіанті дедалі більше заперечує самі засади, на яких будувалася традиційно консервативна Америка Бенджаміна Франкліна чи Теодора Рузвельта.

Так само й Україна встоялася в історії, та й узагалі вижила завдяки своєму природному консерватизму, який, на думку автора, є однією з наших найбільших національних чеснот. Тому маємо такий ажіотаж довкруж томосу, мови, відродження армії та культурних традицій, що безмежно бісить наших ворогів, які воліють бачити в українцях як не дешеву робочу силу, то братів своїх менших. Бо тільки внутрішня сила й здатність до опору робить із раба людину. Той, хто бореться, той живе. Хто здався — живий труп.

Нині маємо той унікальний випадок, коли, нібито відстаючи від основних бігунів на довгу дистанцію, ми опинилися попереду всіх. Тоді як тренд консерватизму знову набирає обертів в усьому світі, ми, як одвічні провінційні невдахи-хуторяни, виходимо на якісь лівацькі акції та марші, проспонсоровані майже мертвими мільярдерами зразка паризької революції 1968 року. Дарма що невдахи-хуторяни вбрані в модні окуляри й шапочки, тримають у руках ніжних песиків і вивчилися правильно вимовляти термін «трансґєндерная ініціація». Від цього їхня вторинна, провінційна суть не змінилася.

Тому, дорогі українці, вишиванок багато не буває. Головне, щоб під ними билося українське серце й співала українська душа, радіючи від того, що нарешті маємо свою Єдину православну церкву, мови нашої в публічному просторі стає дедалі більше, а прапор України в усьому світі вже не плутають зі шведським. Консервативні цінності — то наше все. Без них легко повірити в те, що Бога звати Марк Цукерберґ, а Божу Матір — Кім Кардаш’ян.

Джерело

Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

попередня статтяГривна сезонная валюта и к концу года всегда падает
наступна статтяДефолт в Україні: міф чи реальність
Загрузка...